Между делом (публицистика и житейские истории) - Владимир Михайлович Шарик

барвами веселки переливається. Що не кажіть, а гонориста то птиця, сидить і гордовито на пасажирів поглядає. А ті в свою чергу теж дивляться на півня, бо не кожного дня в трамваї півень їде.

І їдуть у тому трамваї троє чоловіків, на роботу їдуть, а може, до пивбару. Один з тієї трійки такий собі веселун, любить покепкувати над іншими, розуміючи буквально, що сміх то здоров'я, його дорогоцінне здоров'я, а не тих, хто поруч. Захотілось, мабуть, йому пожартувати над старою. Підійшов він ближче до неї і каже.

– Куда, бабко, солов'я везеш?

Жінка з півнем мовчки дивиться на веселуна. Той повторює своє запитання:

– Що півень перестав курей топтати, то тепер ти його на базар? – говорить чоловік. Рот у нього до вух, так йому радісно від своєї дотепності.

– Та чого ж, топче ще він курей, – відповідає з сумом старенька. – Тільки немає тепер йому кого топ¬тать.

– А де ж його подружки поділись? – з почуттям гумору запитує дядько. – Подохли чи що?

– Краще б подохли. Бог дав. Бог взяв. Не обидно б було, а то ж власна донька забрала. Грім би її забив.

– Що то за дочка, що не в дім, а з дому несе?

– Отож така непутяща, наркоманка, все з дому винесла: ні одежі не залишилось, ні подушок. Тепер черга до курей дішла. Всіх забрала, а півня, мабуть, не змогла піймати.

– Куди ж ви його везете? запитав веселун, але в його голові вже не було колишнього куражу.

– Я онучку до лікарні везу, це єдине, що дочка в дім принесла, – жінка показала на маленьку худеньку дівчинку з якимось зляканим поглядом. – Не виженеш же її на вулицю, вона ж не винувата, що в неї батьки такі. А півня з собою веземо, бо як побачать вони, що ми пішли з дому, то прийдуть і заберуть і його.

– А що ж з вашою внучкою? – дядько став зовсім серйозним. Йому трішки неловко за свою безтактовність.

– Та ж її батько побив, що ледве жива лишилась. Якби я не схопила лопату і не стукнула його по спині, то він не відпустив би дитину.

Потім жінка розповіла, як він знущався над нею, як украв у неї пенсію, а потім п'яний бігав під вікнами і кричав, що з усіма розправиться.

– Але б тільки спробував вій залізти до хати, то я б його так і кінчила, у мене тепер під ліжком сокира лежить, – завершила сповідь жінка.

Люди, що стояли поруч, притихли, забули на деякий час про свої турботи: а свої переживання перенесли на жінку з красенем-півнем. Одна з жінок запропонувала звернутись до міліції, але інша сказала, що користі з того мало. До розмови встряли пасажири, що стояли поруч, стали наводити аналогічні приклади, яким ніхто не може дати ради. Замкнуте коло…

На зупинці «Дитяча лікарня» жінка з півнем і маленькою дівчинкою встали. Пасажири дивились їм услід. Мовчали. Думали… Чому у дівчинки батьки нелюди, і хто захистить її від їх знущань? Праві борються з лівими, консерватори з лібералами, націоналісти з інтернаціоналістами, а хто бореться за життя цієї маленької дівчинки?

Исповедь мнимого холостяка

Я смотрю все передачи "Жди меня" . Очень жизненные истории. Знакомые, родные ищут друг друга через много лет и находят. Это ведь так хорошо, что людям помогают найти друг друга, соединить родственников. У счастливых людей слёзы на глазах. Я рад за них, но у самого так на душе плохо, что не выразить мою тоску. Ведь люди живут за сотни, тысячи километров друг от друга, но какая-то внутренняя сила притягивает их друг к другу. Мои же самые близкие люди живут совсем недалеко от меня, но между нами стена полного непонимания, даже можно сказать откровенной вражды. И почему так произошло я не могу понять.

С моей супругой мы прожили вместе больше сорока лет. Вырастили двоих детей, у которых уже есть свои дети, а наши внуки, но теперь мы чужие. Приезжает иногда внук, но только в тех случаях, когда ему что-то надо. И что обидно. Я для него все делаю: и деньгами помогаю, и машину ему свою давал, и много другого делаю по силе возможности. А он приедет в гости и хотя бы буханку хлеба привёз. Мне эта буханка и не надо, у меня хватит пенсии на все мои потребности, сколько там у меня этих самых потребностей, но мне важно, что бы ко мне было человеческое отношение, что бы внимание было ко мне. Никогда ничего он не принесет. У него всегда денег нету, хотя работает на двух работах.

Мне кажется, он приходит ко мне приходит только затем, что б посмотреть всё ли нормально в квартире, которая должна перейти ему по наследству. Возможно, он ждет не дождется, когда это произойдет. И возможно, будет очень рад этому. Но я живу и пока не думаю их радовать. Живу как в песне, помнится Петр Лещенко её пел. Точно не помню слов, когда это было, но смысл такой, что хорошо холостяку жить, он может делать что захочет, никто его не одернет за руку, когда чарку поднимает. А я не отказываюсь от водочки, но только потребляю это в меру. и сам себя обслуживаю в трехкомнатной квартире: готовлю, стираю, убираю. Хотя скажу честно – мы эту квартиру заработали с Людмилой, работая на заводе. Я и сейчас ей говорю, что бы она возвращалась ко мне. Я согласен, что я в большей мере виноват в том, что произошло, но ведь и с вашей стороны было немало такого, что сделало нас чужими. Ведь не я вас в милицию сдал, а вы меня на пятнадцать суток. И наговорили, что я за женой и дочкой с топором гонялся. Не было ведь такого. Я рукоприкладством не занимался. За всю нашу долгую совместную жизнь это случилось только три раза.

Первый раз это произошло, когда у нас еще детей не было. Был мой день рождения. Как принято было у нас в бригаде – я выставился и пришел домой немного выпивши. Ты начала меня обрабатывать я и не сдержался. После чего очень сожалел. На другой день принес тебе букет алых роз и поклялся, что больше пальцем не трону тебя. И держал слово почти тридцать лет. Но потом сорвался. Дело было так. Случайно, я встретил друга детства, с которым не виделся с того самого времени, как забрали меня в армию. Я б его, возможно,