Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

переживай, дитя. Коли ми викличемо допомогу, вони зможуть просканувати всю Землю. Звичайно, на такий детальний пошук піде багато часу, але, думаю, їхню базу можна виявити з орбіти. Адже ваш корабель на це здатен. Це ж не якась там застаріла колісниця позаминулого покоління з твердолінзовим сканером.

– 

Та наче ні…

– 

От і добере. Головне зараз дістатись до піраміди.

Він пішов на гору збирати речі. Ми продовжували стояти біля карти. Я відсканував його паперову карту. Потім, хоча це було не добре, але мені було дуже цікаво, почав вивчати його записи. Там не було нічого цікавого для мене. Все це Я вже знав. Доки Я не наткнувсь на деякі його особисті записи. Мене вразили ці ідеї, як можна було удосконалити наруч. Він описав, як можна зменшити єфірний генератор, щоб він помістивсь в наруч і його не потрібно було заряджати. Просто геніальні ідеї. Камеру, яка б кріпилась до чола і передавала знімки на наруч і ще багато цікавого. Навіть деякі прототипи були зібрані. Цікаво, чи діють вони, чи це ще лише експерементальні зразки.

Вѣдана просто роздивлялась малюнки і креслення, які були розкидані по всі майстерні. Детальніше дослідивши роботи, які лежали на столах, Я прийшов до висновку, що не такий тут вже і хаос. Не зважаючи на розкиданість цих речей, все тут мало структуру. Зразки, креслення і описи з розрахунками лежали на столі біля печі. В протилежному боці кімнати стояли якісь тубуси і шафи з книгами та зачиненими дверцятами. Напевно, там складалось все, що йому зараз непотрібне. По середині стояв стіл з картою. Біля нього стояли скрутки перев’язані мотузками. Можливо, то були інші карти. На самому столі лежали стопки книг. Обіднього столу тут не було. Видать він все таки любить порядок і не їсть за робочим місцем.

Через кілька частей спустивсь хазяїн дому. Він був здивований, що ми ще тут.

– 

Ви ще не пішли?

– 

Взагалі то, нам нема куди йти. Ми лиш сьогодні прибули. Всі пожитки в нас з собою. – Відповіла Вѣдана. – Дозвольте нам переночувати в вас… Тобто в тебе.

– 

Ех. Нам ще разом йти. Треба знайомитись. Зоставайтесь. Але в мене лише одне ліжко. Тобі – він вказав на мене – можу постелити на столі. Або в кріслі поспиш.

– 

А Вѣдана? – запитав Я.

– 

Я ж сказав. Одне ліжко. Пані не буде спати де інде. А Я знайду що мені робити. Ви голодні? В мене якраз підходить печеня. Курка, заправлена моїм фірмовим соусом. Нумо на гору.

Він знову піднявсь на гору. Вѣдана і Я послідували за ним. Другий поверх не був схожий на перший. Скромно обмебльована кімната. Ліжко, стіл, стілець, крісло. Книжна шафа. Гості в нього не часто бувають, раз лише один стілець має. Продовження печі з духовкою. Шафа з посудом та інші речі для створення домашнього затишку. Борода підставив крісло до столу.

– 

Сідайте. Столових проборів в мене не багато. О! Вона вже підійшла. – Він схопив рушника і дістав з духовки запечену курку. Пахло смачно. Поставивши печеню на стола, вчений подав на стіл ложку і вилку і кожному по тарілці. Сам взяв ножа. – Почекаємо, трішки. Хай прочахне.

Через деякий час він розділив курку і подав нам. Він виявивсь добрим господарем. Нам віддав місця і прибори в той час, як сам їв руками і стоя.

Курка була дійсно смачною. Перше думка про людину може бути оманливою. За вечерею ми обговорили що брати з собою і коли будемо виходити. Хоча сонце ще тільки мостилось заходити, він наполіг, щоб ми лягали. «Вам потрібні сили.» казав він. Здавалось в нього стільки енергії, що вистачить на нас обох.

Вѣдану він поклав в себе на ліжку. Я ж умостивсь в кріслі. Воно було досить зручним, як для плетеного крісла. Достатньо зручним, щоб в ньому спати. Сам Борода пішов на перший поверх, забравши з собою недоїдені рештки. Видно, віддав Вовкові. Інколи було чути, як він чимось шарудить. Напевно переглядав свої папери і вирішував, що взяти.

Перед сном Я вирішив переглянути записи про небесні колісниці. Дійсно, твердо-лінзові сканери використовувались, але вони застаріли з винайденням прозорих кристалів які могли міняти форму під дією струму. Цікаво, але це було більше двохсот років тому. Цікавий цей вчений.

На цьому ще один день на цій Землі завершився. За весь час тут саме сьогодні Я найбільше наблизивсь до дому. До братів. Я почав за ними сумувати. Скоріше б їх побачити. Але Я не хочу одразу викликати весь флот. Це може бути ризиковано. Поки не буду говорити Бороді про мої плани. Можливо, все ще зміниться.

26 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:89

Ранок почався з того, що мені в очі било проміння. День був сонячний. Як Я зрозумів пізніше, сонячне проміння падали лише на одне око. Зрозумів Я це по тому, що сприйняття кольорів було різне. Це кілька секунд Я моргав очима по черзі. Мені завжди було цікаво, чому сприйняття кольорів міняється під дією прямого світла, але завжди не було часу прочитати про це.

Звівшись на ноги, Я потягнувсь. Хоча крісло і було зручним, але провівши в ньому цілу ніч Я відчував біль у шиї та спині. Вѣдана ще спала. Я вирішив не будити її. Намагаючись не створювати лишнього шуму, Я спустивсь на перший поверх. Бороди ніде не було. Вовк мирно лежав біля печі. На одному із столів, Я побачив сумку. Схоже, він дарма часу не втрачав. В цю ж мить у з вулиці зайшов Борода. В руках у нього був кожух.

– 

О! ти вже не спиш. Це добре. А Я сходив до кравця. Він був винен мені. Прийшов час платити і Я попросив в нього найтеплішого кожуха, який в нього є. Ще Я приготував сніданок. Він он на столі. Чудовий наваристий суп. Набирайтесь сил перед дорогою. Де дівчина?

– 

Вона ще спить. – Тут до мене дійшло, що він так і не запитав, як нас звати. Хоча він і був добрим, але ця грубість в деяких речах честі йому не робили.

– 

Буди її. Скоро виходимо. Я вже готовий. Ви казали, що і так готові. Я поки насиплю суп.

Я пішов будити «дівчину».

Вона так ніжно спала на, хоча і не своєму, але ліжку. Надіюсь їй було зручніше ніж мені. ЇЇ волосся на сонці здавалось золотим. Воно ніжно спадало по подушці а її права рука