Після дощу - К’яра Меццалама

Він так весело розреготався, що важко було не усміхнутися у відповідь.

— Інколи життя може бути таким химерним! Біда в тому, що коли надягаєш нові окуляри, твоє колишнє життя і все, що ти бачив і робив раніше, тобі стає вже не потрібним!

— Коли я намагаюся говорити про це з моїми друзями й однокласниками, вони з мене кепкують, — насмілилась нарешті висловитися Сюзанна, яка протягом усього часу не відривала від хлопця очей.

— Тобто як? — утрутився Гектор. Йому дуже хотілося підтримати її, якось допомогти.

— Вони кажуть, що я наврочую, що наганяю на всіх смуток, бо тільки те й роблю, що говорю про екологічні катастрофи, кліматичну кризу, забруднення морів, вимирання тварин. Ще й дратуються, коли я зауважую, що треба уважніше ставитися до споживання, не викидати їжу, не купувати одяг, виготовлений дітьми-рабами по той бік планети... всяке таке.

Вона несподівано розплакалася. Гектор підвівся, щоб її обійняти.

— Ти мені ніколи про це не говорила, — намагався заспокоїти, погладжуючи по голові.

— Бо гадала, що тебе це не цікавить, — відповіла дівчина, шморгаючи носом, — я про таке лише з мамою могла розмовляти.

**

Скільки непорозумінь! Скільки труднощів у спілкуванні! Сюзанна мала рацію: він навіть на мить не задумувався, як дорослішає його донька, чим вона живе. Він і сам донедавна, зустрівши такого, як цей Ове, сприйняв би його за хіпстера у пошуках примарних красот Італії. Він навіть на мить не прислухався б серйозно до його слів і вирішив би, що той — балуваний заможними батьками хлопчина, який може запросто дозволити собі покинути роботу, щоб влаштувати тривалу відпустку в італійській провінції. Його завжди дратували ті, хто, як йому здавалося, читав мораль іншим, тоді як відповідальність за сучасний стан речей несуть усі без винятку. Кілька років тому Елена почала працювати перекладачкою на конференціях, присвячених питанням екології та клімату, і відтоді в ній щось змінилося. З’явилося щось таке, що виводило Гектора з рівноваги, щось на кшталт войовничого проповідування теорії неминучої катастрофи, через яку вони зрештою посварилися з багатьма друзями. Таке враження, ніби Елена навмисно намагалася покласти край стосункам, — а може, вони її і раніше мало цікавили. Вона цілими днями сиділа за письмовим столом, перекладаючи химерні книжки за сміховинні гонорари або пишучи власні твори, які ніколи не були б опубліковані. І ось тепер ще й Сюзанна. Гектор подумав про те, що сказав кілька хвилин тому Ове щодо особливих нових окулярів. Невже і з ним це зараз відбувається?!

— Тобі слід навчитися не звертати уваги на те, що думають і кажуть інші, — втрутився Ове своєю бездоганно правильною англійською зі скандинавським акцентом. — Я знаю, як це нелегко, однак можу навчити тебе одному прийомчику. Я не люблю тих, хто зневажає ідеалістів, адже це аж занадто легко. Коли по-справжньому чогось бажаєш, здаєшся вразливим в очах інших людей, тому що починаєш міркувати за іншими параметрами. І зазвичай у дискусіях терплять поразку ті, хто насправді вірить у свої переконання. Тобі треба знайти союзників, — таких, що думають так само, як і ти. Хто не має нічого, той не ризикує нічим; однак якщо нічого не робити, тоді трап­ляється найгірше.

Несподівано в кімнаті зависла тривала мовчанка. Їм знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що злива вщухла. Гектор помітив, як Джованні щось шепнув на вухо собачці, а потім різко підвівся.

— Мені треба в туалет, не можу більше терпіти, — заявив, а тоді додав: — Пандора сказала мені, що почувається вже краще.

Ове усміхнувся, і Гектор теж полегшено зітхнув.

16

Вона чула від Ади про юнака-норвежця, який протягом двох місяців прожив у Катеріни, наївшись отруйних грибів. Він так закохався в Італію, що купив собі напіврозвалене обійстя з кількома гектарами землі. Про це тоді довго подейкували місцеві жителі цілої долини. І ось тепер Гектор з дітьми опинилися в самий розпал негоди якраз у нього. Дізнавшись про це, Елена після кількох годин невпинної тривоги відчула полегшення. Завела машину і дуже повільно рушила в бік каламутного потоку, на який перетворилася дорога. Вони з Гектором домовилися зустрітись біля в’їзду на швидкісну трасу.

Дощ періщив без упину, нагадував розлючену мстиву звірюку, однак приписувати природі людські почуття було б хибно. Вона ввімкнула радіо. Ситуація в Римі була драматичною: лікарню Фатебенефрателлі евакуювали, Тиберійський острів майже цілком затопило, річка вийшла з берегів, заливши в багатьох місцях вулиці. Тибр розлився біля Понте Мілвіо, затопив Фламінійський квартал та зону Італійського форуму, вода дійшла майже до П’яцца дель Пополо. Вітром повибивало шибки у вікнах, позривало дахи, повиривало з корінням дерева, перекинуло антени; водою позносило машини і мотоцикли; сміттям з річки завалило вулиці, що перетворилися на брудні потоки. Підбивали підсумок жертвам, пораненим та зниклим безвісти. Елена слухала радіо, а в душі наростала недовіра в суміші з панікою.

Усе це нагадувало сцени з апокаліпсису. Вона навіть уявити собі не могла, що там відбувається, хоча вистачило б просто роззирнутися довкола, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Якась частка її свідомості пручалася, не хотіла вірити. Не могла повірити. Якийсь когнітивний дисонанс. Рим під водою — ні, бути такого не може! Гектор у ліжку з іншою — які дурниці, справжнє безглуздя! Що заважає мозку встановити зв’язок між фактами, сприйняти всю складність реальності, збагнути, що відсутність дощу або його надмірність — це наслідок безглуздої поведінки? Що шукав її чоловік такого, чого вона більше не могла йому дати? А він сам, скількох деталей він не помічав, не хотів помічати, скільки їх приховував або перекручував заради власної вигоди? У мозку теж були свої тупики. Обмеження, що заважали йому зрозуміти і сприйняти. Ім’я їм — страх.

Вона слухала інтерв’ю, розповіді про порятунок літніх людей, яких виносили на руках, щоб посадити на перші-ліпші рятувальні човни, про дівчинку, яку змило водою на очах у матері, про осіб, що опинилися ув’язненими у власних автівках у тунелях, про вбитих уламками покрівлі, слухала плач, крики, історії про обвали і величезні провалля, які пожирали вулиці, палаци, будинки. Місто, таке вразливе, буквально розкришувалося, як розвалюється від старості вражене смертельною хворобою тіло.

Вона подумала про своїх подруг, про небагатьох родичів, про родину Гектора, про сусідку — про всіх тих, котрі вже й досі мусили економити на всьому. На черговому повороті машину занесло. Серце Елени підскочило у грудях, вона вимкнула радіо і зменшила швидкість. Не знала, де їде, бо відволіклася,