Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

більшість розуміла, що все втрачено. Як наслідок, ми змушені були тікати.

– 

Як сумно… Ти думаєш вони хочуть забрати і нашу Землю?

– 

Вѣдано, якщо це так, то Я цього не допущу. Я зупиню їх. Якщо це так.

– 

Коли це сталось? – запитав Яровит.

– 

76 лѣт тому. – Всі були здивовані.

– 

Як 76? Ти розповідав все це, наче сам бачив.

– 

Так, Я сам це все бачив. Я тоді був зовсім молодий.

– 

А зараз тобі скільки? Тобі більше 27 літ не даси. – Це питання Вѣдани прозвучало з долею недовіри. – Тут люди живуть найбільше 150 лѣт, та все одно не виглядають так молодо в свої неповні 80.

– 

Взагалі то 97.

– 

Як так 97???

– 

Можливо це пов’язано з нашим рівнем технологій або що. – Всі були вражені. Невже мій вік викликав таку реакцію. Хоча чому я дивуюсь. Все що я розповідав і було для мене звичайним, вони сприймали як якісь чудеса і слухали мене відкривши рота. Вперше зі мною таке. Спочатку було дивно, але зараз Я звикаю. Та все ж інколи це відчуття повертається до мене.

– 

Гаразд. Я просто вражена. Ти найстарший з нас.

– 

Тому Я за вас відповідаю. Мені не звикати. А скільки вам років?

– 

Мені зараз 25. – Висловився перший Семибор.

– 

Мені 21. – Підтримав Яровит.

– 

А тобі, Вѣдано?

– 

20 лѣтъ… ледь виповнилось.

– 

Чесно кажучи, думав вам трохи менше. Але не на багато. Лѣтъ, етак, на 2, не більше.

– 

Все одно не рівняється до твоїх 97. – Підмітив Яровит.

– 

Справедливо підмічено. Навіть не знаю з чим це пов’

язано. Пропоную відкласти розмови про вік і лягати спати. Завтра ми повинні дійти до місця призначення. Нам потрібні сили. І хочу вас попросити, будь-ласка не розповідайте нікому по мій вік. Всі почнуть задавати питання, відповіді на які Я не знаю. Гаразд.

Вже було пізно, тому ніхто не заперечував. Спокійно заснути нам не вдалось. Коли всі зручно вмостили ся, а багаття потроху почало гаснути, почали чутися різні звуки. Мене це насторожило. З темряви почали блищати очі. Їх було близько 5 пар, і вони наближались до нас. Я встав та вихопив з багаття гілку та кинув в них. Гілка впала ледь не зачепивши одного з них…

Вовки натрапили на здобич. Я закричав, щоб збудив інших. Всі миттєво схопились та приготувались для захисту. Зброя в нас була. Час був неспокійний, тому парубки при собі мали мечі. Вѣдана стала за нами. Моє ю ж зброєю була ще одна палаюча гілка.

Вовки чекали чогось. Напевно вожака, який з’явивсь пізніше. Він виявивсь найсміливішим, або ж інші його боялись і не хотіли йти в бій без нього. Він одразу ж пішов на нас, і коли його зуби виблискували від вогню мого факела, перед ним невідомо звідки, виринув вовк, якого Я підгодовував. Він став на наш бік.

Вовки зупинились та перестали гарчати. «Розмовляли» лише вожак та наш вовк. Обидва не хотіли поступатись. Вони гарчали, а зрідка кидались один на одного. Зненацька вожак кинувсь на вовка. Інші вовки не стали нападати. Вони стояли та спостерігали за сутичкою. Ми також прослідували їхньому прикладу, боячись зруйнувати рівновагу.

Сутичка закінчилась так само несподівано як і почалась. Наш вовк притиснув вожака до землі. Інші вовки опустили хвости і голови. Вони потроху почали відступати. Переможець відпустив переможеного, і він вся зграя втекла в хащі.

Після цього Я зрозумів, що знайшов нового друга. Я пробував підійти до нього. Мої супутники спробували мене зупинити, але Я їх заспокоїв. Крок за кроком Я наближав ся до тварини, яка сиділа і дивилась на мене. Я простягнув до нього руку. Вовк ніяк не відреагував. Видно вже звик до мого запаху. За моєю спиною стояли люди, які переживали за моє здоров’я. Коли Я, час від часу, озирав ся, то бачив як Вѣдана дивилась на мене і закривала рота від страху. Та Я не боявсь. Я знав, що він мене вже не зачепить. Я обережно поклав руку вовку на шию та провів нею по спині. Видно, йому сподобалось, бо він завиляв хвостом. Далі, вже без остраху, Я почав його гладити.

– 

Можете його не боятись. Він нас буде захищати.

– 

З чого ти взяв.

– 

Якби він хотів нас з’їсти, то не став би підпускати мене до себе. До того ж, Я його постійно підгодовував. А такі тварини пам’ятають добро, яке було зроблено для них. Можна лягати спати. Нас більше ніхто не потурбує. Але, про всяк випадок, поставимо варту. Я буду на варті перший. Вартувати будемо по два часа. Лягайте спати. Завтра нас чекає непростий день.

Через кілька частей всі міцно спали. Я ж почав знайомитись з новим другом. Я дістав курку з мішка з припасами. Це був наш сніданок. Нічого, в лѣсі повно ягід, а вовк ягоди не їсть. Вовк з задоволенням наминав курку. В той момент мені не було шкода для нього і цілого барана, але його не було поряд. Вовку трішки дісталось. Після сутички, він був в крові, але добре себе тримав.

Після вечері, вовк почав зализувати рани. Мені було цікаво за цим спостерігати. Нова для мене тварина, ще й хижа, сидить просто переді мною і не збирається втікати. Чудесно. Це все на сьогодні. Розбуджу наступного, а сам ляжу спати.

18 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:99

День розпочав ся з сніданку. Коли я прокинувся він вже був готовий. Для нас це було не дуже розкішний сніданок, адже курку Я згодував ще вчора, але він задовольняв наші потреби.

Вѣдана насварилась на мене за курку, однак простила, коли зрозуміла, що вовк, наш рятівник, теж хоче їсти. Хоча, мені довелось згодитись, що на обід я вполюю оленя.

Поснідавши, ми вирушили в дорогу. Вѣдана і Яровит зізнались що погано спали в присутності вовка, а Семибор добре провів ніч. Присутність хижака в метрі від нього ніяк не відобразилась на його сні. Яровит підмітив, що якби навіть сама земля під ним почала рухатись, він би не прокинувся. Завжди міцно спав. В дитинстві вони з Старгим братом часто жартували над сплячим Семибором. Влаштовували різні розіграші.

– 

Пам

’я

таю, як колись прив

’я

зали до його голови оленячі роги, а він навіть не помітив і ходив з ними весь ранок. Ха!

Цікаво було слухати такі подробиці життя від цих